Article in the original language
Власниця фармацевтичного гіганта Фармак щиро розповідає про свою карʼєру й не стримує сліз, коли згадує перезапуск компанії у березні 2022-го, жалкує, що не полетіла в космос, і їсть лігурійські оливки.
Неділю в Києві Філя Жебровська, голова наглядової ради компанії Farmak і № 22 в рейтингу найбагатших українців за версією NV, починає з урочистої служби в костелі Святого Олександра в Києві. Звідти вона неквапно йде пішки до одного з улюблених ресторанів Vino e Cucina, де на недільний обід її вже чекають родичі та друзі. Прогулянка старим Києвом дозволяє їй відчути місто, а також пройти потрібну денну норму кроків.
Саме Vino e Cucina очільниця найбільшого фармацевтичного підприємства України вибирає для обіду з NV.
Поки ми гортаємо меню, на столі зʼявляються традиційні середземноморські закуски — бурата, підкопчена страчатела, хамон, артишоки, томати й оливки кількох видів.
— Мої улюблені, — вказує Жебровська на зелені лігурійські оливки і зазначає, що віддає перевагу середземноморській кухні.
Цьогоріч її Farmak виповниться 100 років, а сама Жебровська нещодавно відзначила 75. З них 45 років вона присвятила компанії, послідовно піднімаючись карʼєрними сходами від головної бухгалтерки до голови наглядової ради і мажоритарної акціонерки.
Жебровська народилася в польській сімʼї на Житомирщині, а Філя — давнє й сьогодні майже забуте польське імʼя.
— Я полька в одинадцятому поколінні, з тих самих «шевченківських ляхів», як то кажуть, — з певною іронією зауважує підприємниця, смакуючи страчателу.
З дитинства вона памʼятає своє рідне село та його впорядкований світ, що складався з гімназії, костелу, банку, заводу. Утім прийшли інші часи, і завод занепав, а костел був зруйнований. Уже потім, у незалежній Україні, вона від фундаменту за збереженими світлинами відбудує храм зі свого дитинства.
Саме впорядкованість бізнесменка називає важливою характеристикою власного життя.
— Описати всі виробничі та бізнес-процеси, побудувати систему такою, щоб вона не залежала від однієї людини на будь-якій з ланок, планувати довгостроково, — перелічує Жебровська основні характеристики власного стилю менеджменту, відпиваючи води.
— Ви починали працювати за часів планової економіки, але продовжили вже за часів ринкової. Що було найважче змінити або навіть переламати в собі та у своєму стилі управління? — цікавимося ми.
— В нас була можливість вивчати ринкову економіку навіть за часів СРСР, — усміхається Жебровська.
Вона згадує, як в часи пізньої перебудови найамбітніших економістів відряджали вчитися теорії ринків спочатку до країн соціалістичного табору, а потім і загалом по світу.
— 1988 року нас відправили спочатку в Угорщину, а потім я потрапила у групу, де при Болонському університеті спеціально для економістів Радянського Союзу на два місяці були створені курси. Потім була Німеччина, ми навчалися там азам приватизації, а вже в 1991 році — американська освіта: бухгалтерія, робота з фондовим ринком та біржами, — називає Жебровська освітні сходинки, яким сьогодні позаздрив би не просто амбітний студент, а й бізнесмен.
— Тож насправді у вас модна західна освіта, — зауважуємо ми.
— Повернувшись із Болоньї в 1990‑му, я зробила всю підготовку нашого підприємства до приватизації, з 1 квітня ми стали за радянським законом акціонерним товариством, — з помітною гордістю згадує Жебровська, відрізаючи шматочок хамона.
— Але все ж таки, у чому вам довелося себе змінювати, на що дивитись інакше?
— Я краще скажу, чому я не зрадила — це довгостроковому плануванню, — з невеличкою паузою відповідає наша візаві. — Я знаю про Agile [ підхід до управління проєктами, однією з ключових рис якого є короткострокове планування], але планую довгостроково, це дозволяє мені виструнчити систему і бачити її всю.
За закусками ми розмовляємо і про те, як Жебровській вдалося перебрати управління всією компанією.
— Зазвичай знаходиться чоловік, у якого є амбіції поборотися за владу, — зауважуємо ми.
— Ну, в нас був директор, — усміхається наша співрозмовниця, — його в радянські часи призначили за партійною лінією, але коли радянські звʼязки розірвалися і завод, який виробляв корвалол для всього СРСР, став, — а це невиплачені зарплати, утримання підприємства, розрулювання криз, — він швидко написав заяву на звільнення й пішов. Не було з ким боротися, це не був очевидно приємний актив.
Чіпляючи виделкою оливку, Жебровська розповідає, як вагалася, чи йти на посаду, і як акціонери на рівні району спочатку відмовлялися співпрацювати, бо «завод, яким керує жінка, не має майбутнього».
Саме про майбутнє ми говоримо далі, в той час як закуски на столі змінюються овочами у клярі та морепродуктами.
—Завод із виробництва ліків під Барселоною, який відкриває Farmak, — це була бізнесова чи безпекова історія? — цікавимося ми, смакуючи хрумкими артишоками.
— Звісно бізнесова, — реагує Жебровська і розповідає, як у 2021 році на стратегічній сесії компанії було ухвалено рішення більш активно виходити на європейський ринок. Тоді 71‑річна очільниця Farmak востаннє, як вона зазначає, піднялася на Говерлу, де це рішення само собою склалося.
Потім почалося велике вторгнення, Farmak втратив найбільший склад готової продукції, складників і тари під Києвом, і рішення розширятися в ЄС на початку березня 2022 року стало рішенням про майбутнє.
— Ми мали 29 млн євро та хороший досвід будівництва виробничих майданчиків, тож вирішили розпочати, — розповідає Жебровська.
Наразі іспанське підприємство Farmak добудоване і чекає дозволу на запуск та виробництво першої реєстраційної партії препаратів, а компанія продовжує розширення на європейський ринок, але з дещо скоригованими планами.
— Ми вимушено забули про того великого слона, якого хотіли у свій час купити, і почали скуповувати маленьких мишок, — усміхається Жебровська.
Farmak придбав маркетингові бізнеси в Чехії, Словаччині, Великій Британії та Польщі. Зараз компанія активно обʼєднує та інтегрує придбане.
— Як ці компанії допомагають вам розвивати бізнес за кордоном?
— У нас понад 50 продуктів зареєстровано в Європі, і ми можемо їх туди поставляти. А на заводі в Барселоні працюють 50 людей. Нам потрібно їм щомісячно виплачувати заробітні плати, утримувати виробничий майданчик, допоки він проходить усі сертифікації і не працює. Тому маркетингові компанії нам допомагають, інакше ми б фінансово не потягли , — пояснює підприємниця і просить офіціантку долити в її склянку води.
— У світі є фармгіганти, як Pfizer, які мають мільярдні бюджети на розробку та просування своїх ліків. Є великі індійські генеричні компанії, готові охопити будь-який ринок…
— Ви хочете запитати, де наше місце? — з усмішкою перериває наше запитання очільниця Farmak.
Відклавши ненадовго фраже, вона розповідає, що її компанія зробила ставку на інʼєкційні, асептичні, важко відтворювані госпітальні препарати, які не привертають уваги генеричних компаній, що виробляють препарати аптечні.
— От я назву вам такий препарат загальної анастезії Пропофол, але ви навряд чи про нього чули. На сьогоднішній день у світі небагато його виробників, і Farmak — один із них. І цей препарат ми зареєстрували в 15 країнах світу. Унікальні складні препарати і є наша ніша, — з гордістю пояснює Жебровська.
За її словами розробка складних генериків може сягати і до $15 млн за один продукт.
— Скільки за свою роботу отримує у вас науковець, який не пішов вчитися на юриста чи менеджера, а обрав менш популярні хіміко-біологічні дисципліни? — цікавимося ми.
— Точну суму я вам назвати не можу, — усміхається Жебровська, — проте, думаю, рядовий розробник заробляє достатньо, щоб жити в Києві, винаймати квартиру і хоча би двічі на місяць ходити поїсти в такому ресторані, — обводить вона рукою зал Vino e Cucina.
Останні роки Жебровська любить проводити зиму на Мадейрі — саме там її заскочила велика війна.
— Це було 21 лютого, коли Володимир Путін підписав укази про визнання «незалежності» так званих ДНР і ЛНР, — згадує вона. — Я зрозуміла, що буде велика війна, і ми виїхали майже того ж дня. Я досить зблизька бачила війну з 2014 року, вона не була для мене віртуальною, мій брат Павло Жебрівський певний час був очільником Донецької ОДА, я відразу відчула: буде велика війна.
Вона розповідає, як поверталася в Київ приватним автомобілем, а також про найважливіше — про перші тижні роботи підприємства в умовах війни. Тоді, попри величезні втрати та знищений склад, компанія вирішила випускати неупаковану продукцію.
— Ми запустилися 2 березня, — розповідає Жебровська, — я побачила дим над трубою котельної і розплакалася, бо ми перебували в тій частині міста, куди могла діставати артилерія, ми постійно чули вибухи. Тривога, наші люди не йдуть нікуди, хоч сховище в нас було. Вони падають на підлогу. Поки стріляють, вони лежать на підлозі. Потім вони підводяться і упаковують продукцію.
На цих словах очі підприємниці стають вологими.
— Ой, дівчата, оце ви мене спитали, — зрештою намагається вона вгамувати почуття, підносячи до очей серветку.
Зараз у схожих умовах працює завод Farmak, розташований у Шостці. Компанія намагається убезпечити виробництво, проте має й альтернативу — цех з такими самими функціями побудований на території заводув Києві.
— І кожен працівник знає, що за потреби завод зможе працювати в Києві і їхні сімʼї переїдуть, — зауважує Жебровська і відставляє тарілку.
Ми закінчуємо з обідом і замовляємо каву, жартуючи, чи політкоректно тепер замовляти американо. Врешті обираємо еспресо.
— На Мадейрі з цим легше, там кожна кава має свою специфічну назву, — ділиться Жебровська, — наприклад та, яку пʼю я, еспресо з молоком, називається «гарото».
За кавою ми продовжуємо говорити.
— Доволі часто, отримавши вказівки лікаря, люди шукають не українські аналоги, а іноземні препарати, бажано європейські. Вам знайома ця ситуація? — цікавимося ми.
Тихо зітхаючи, Жебровська пояснює: це усталений стереотип, що тягнеться за нашою фармацевтикою ще з радянських часів, коли був страшений дефіцит ліків, усі лікували все вʼєтнамською зірочкою і знати виробника препарату було важливо, щоб розуміти, чи є він дієвим.
— Я чесно скажу: коли ми проходили всі європейські сертифікації нашого виробництва ліків, найскладніше було міняти психологію і філософію підходів робітників. Я памʼятаю, як прибігає хтось і каже: перевірка знайшла якесь вкраплення, цяточку в ампулі, чого вони такі придирливі? Я тоді відповідала: а уяви, що ця ампула дістанеться твоїй дитині або твоїй мамі? Ти б хотіла? І одразу сприйняття міняється, ми це побороли.
— Тож українські препарати не гірші за умовні німецькі? — перепитуємо ми.
— Послухайте, ми поставляємо в Німеччину низку препаратів. Їм наша перевірена якість підходить. Чому ліки з тої самої лінії виробництва можуть не підійти українцям — запитання риторичне, — знизує плечима Жебровська, відпиваючи еспресо-гарото.
Обід добігає кінця, і наостанок ми цікавимося у бізнесменки, що вона вважає своїм найголовнішим надбанням за останні десятиліття. На кілька секунд виникає пауза:
— Мабуть, те, що мені вдалося безболісно, без втрат, перейти від старої системи управління персоналом, від старої радянської школи підготовки до нової, сучасної. Це не всім вдається.
Допиваючи каву, підприємниця розповідає, як важливо було для неї стимулювати і себе, і працівників до переходу на нові технології і як деякі не витримували цієї зміни.
— Я вам чесно скажу, я втратила двох чудових і не старих бухгалтерів, які казали, що технологічні рішення їм не потрібні, вони й так усе прорахують. Але я не планувала мати і не маю процесів, замкнених на єдиній людині. Ми кілька разів зустрічалися, я їх вмовляла, але зрештою ми попрощалися. Приймати зміни складно, але, вірите, це зовсім не залежить від віку — от я ж зміни прийняла.
Насамкінець ми розмовляємо про наступний етап її життя, більшу частину якого вона планує присвятити подорожам, відпочинку та читанню.
— Знаєте, я дуже шкодую, що не встигла злітати в космос, але раніше цього мого рішення дуже боялися акціонери, а тепер уже вік не дозволяє, — наостанок щиро зізнається Жебровська.
Пʼять запитань до Філі Жебровської.
— Яким був найважчий для вас день за ці три роки, якщо не вважати таким 24 лютого 2022 року?
— Найважчим був той день, коли ми запустилися у 2022‑му: лунає тривога, я піднялася у цех, а люди лежать на підлозі. Я це ще не відпустила, без сліз не можу розказувати.
— Яким був день найбільшого для вас тріумфу за ці три роки?
— Мабуть, той самий день на початку березня, коли ми запустили виробництво
— Найскладніше рішення, яке ви ухвалили за ці три роки?
— Коли в перші тижні ми відправляли людей на склад з ліками під Києвом. Якщо вони мені раз на годину не телефонували, я не могла спати. Бо це я відправила людей, а там стріляють. Це було дуже важко.
— Чи є речі, які ви хотіли б зробити, але через війну не робите?
— Так, я не можу поїхати в Одеську оперу. Я не можу поїхати в Затоку подивитися, як наші люди відпочивають. Це дуже боляче. Не можу поїхати в Бориспіль, сісти в літак і полетіти туди, куди я хочу.
— Найдорожча річ, яку ви купили особисто для себе за останній рік?
— Я не згадую особливо дорогих, але розкажу про ті, що дарують мені радість. Я дуже люблю ювелірні вироби початку ХХ століття, у таких коробочках характерних. У мене є подруга, яка ходить на київський блошиний ринок й іноді знаходить справжні скарби. Мабуть, кілька таких прикрас.
