Харків — одне з міст, що найбільше постраждали від російської агресії. Ворог був переконаний, що тут його будуть вітати і підтримувати. А коли все вийшло навпаки, почав масово бомбити, як кажуть самі харків’яни, з помсти. Про те, як працювали медики у цей тяжкий період, з «Фармаком» поділився Юрій Бабалян, завідувач відділення нейрохірургії Харківської обласної лікарні.
Для Харківської обласної лікарні війна почалася ще 8 років тому. Протягом цього часу ми постійно отримували пацієнтів зі Сходу і бачили жахливі наслідки війни. У нашому колективі є лікарі з Донецька і Луганська, які в свій час тікали з окупованих територій. Тому всі ці роки ми були до війни ближчі ніж інші міста.
24 лютого, звичайно, жахливий день. Лікарні були переповнені, а багато лікарів покидали місто. В цей день я прокинувся і відразу поїхав до лікарні. Ми відмінили планові операції, щоб бути готовими приймати поранених. Перші 1,5 місяці були тяжкими. У медичних працівників від всього, що відбувалося, просто починалися панічні атаки.
Багато медиків вирішили жити у лікарні. Навіть приносили домашніх тварин. Але для нейрохірургів потрібна точність в діях, яка вимагає хоча б пару годин повного відпочинку. Тому, при можливості, я їхав ночувати додому.
Вважаю те, що нас не попередили про напад — було правильним рішенням. Як лікар, я знаю, що таке паніка. Нічого хорошого вона б нам не принесла. При цьому, лікарні були заповнені потрібними ліками, запасами крові, всім необхідним.
Насправді, немає ніякого героїзму у діях лікарів, які залишилися тут. Ми самі обрали цю професію. Тому виконуємо свою роботу в умовах, які склалися. Просто лікар — це не позитивна робота. Можливо перукар — це позитивна робота, але не лікар. Ми завжди є свідками сумних історій. А війна таких історій приносить незліченну кількість. Інший момент, що без цієї роботи ми жити не можемо.
Все хороше швидко забувається: успішні операції, врятовані пацієнти. А от коли хтось помирає — це завжди трагедія. У пам’яті залишаються лише сумні історії. Люди, які провалилися з 4-го поверху на 2-й. 13-річна дівчинка, яка пішла на побачення з хлопцем і потрапила під обстріл. Його не врятували, вона отримала тяжке поранення, але залишилася жити. Батько, у якого знищили домівку і поранили сина. Люди залишилися просто на вулиці.
Нещодавно ми зустрілися з однокласником, який пішов воювати, і не впізнали одне одного. За ці півроку ми постаріли на багато років вперед. Я розумію, що пацієнти, які все життя мають наркологічну залежність, зараз виглядають значно краще, ніж ми.
Приємно відмітити, що в Харкові починають говорити українською мовою. Такого не було ніколи. Можливо у нас поки виходить не ідеально, але впевнений, що ми навчимося.
Харків повертається до життя, наскільки це можливо. Люди адаптувалися до обстрілів. Тепер це наша нова реальність. Приємно відмітити, що в Харкові починають говорити українською мовою. Такого не було ніколи. Можливо у нас поки виходить не ідеально, але впевнений, що ми навчимося.
Ми навіть вийшли на довоєнні показники планових операцій. Робота з пораненими також стала налагодженою. Спершу вони потрапляють до шпиталей, а потім направляються до нас.
Без сумніву, війна — це жах. Люди бояться швидкої смерті. Але при цьому ходять роками із пухлинами розміром з кулак і не йдуть до лікаря. Нещодавно була пацієнтка, у якої 9 років росла пухлина, вона вже 3 роки втрачала зір, постійно страждала від головного болю і лише зараз прийшла на операцію.
Хочеться нагадати українцям, щоб не забували про своє здоров’я. Повірте, хвороби вбивають не менш жорстоко, ніж кулі. Інколи видалити уламок значно простіше, ніж 9-ти річну пухлину.
