Yevheniia Piddubna, Director of Government Relations
За роки незалежності України структура експорту української фармацевтичної продукції суттєво змінилася. Якщо на початку доля колишніх радянських країн складала близько 86%, то зараз майже 35% продукції вітчизняної фарми експортується до інших країн: Бразилії, Австралії, країн-членів ЄС, тощо. Загалом – близько 50-ти країн світу.
Мова йде не тільки про постачання власних ліків, але й про контрактне виробництво для відомих європейських компаній. Приміром, ті самі німці в українських компаній замовляють виробництво препаратів, які потім продають на своєму ринку та експортують в інші країни.
Тобто країни з найсуворішим регулюванням українським препаратам довіряють. А от українці ставлять під сумнів.
То чому ж в Україні не довіряють національному виробнику?
Те, що все закордонне краще за вітчизняне – історія ще з часів СРСР. Така історія, що її передають з покоління в покоління. В часи планової економіки тут, західні держави жили за принципами ринкової економіки.
Тобто більше розмаїття товарів, кращий контроль якості та інші елементи боротьби за споживача. А коли СРСР розвалився, наші люди, по-перше, вже були впевнені, що все закордонне – краще; а по-друге, вітчизняні виробники не були готові до того, щоб одразу конкурувати на рівних.
Міжнародні компанії, що на початку 1990-х прийшли, в тому числі, на український ринок, розумілися на рекламі, маркетингу. І вони більш ефективно використали медійне поле.
Але якби українські фармкомпанії не вчилися і не розвивалися, то давно б вже зникли з ринку. А вони не тільки не зникли, але й успішно працюють на іноземних ринках.
Лідери української фармацевтичної галузі експортують препарати на розвинені міжнародні ринки, включаючи США, країни ЄС, СНД та Азії, мають цілу низку зареєстрованих в ЄС лікарських засобів. Так, для лікування пацієнтів, госпіталізованих з COVID-19, країни ЄС закуповують в українських виробників окремі лікарські засоби навіть без реєстрації та повного досьє. Тому що довіряють нашій якості.
Тобто те, що закордонні ліки якісніші за українські – це стереотип, що не відповідає дійсності.
Якось Японія вирішила, що їй потрібна власна автомобільна галузь. І фабрика з виробництва автоматичних ткацьких станків, через історію чисельних фінансових крахів та дизайнерських поразок, була перетворена на компанію-гіганта, що пропонує водіям усього світу “керувати мрією”.
Роль уряду Японії в цій метаморфозі складно переоцінити. На момент, коли Toyota ще випускала швацьке обладнання, в Японії вже були представництва та виробничі майданчики розкручених автомобільних брендів. Toyota програвала знов і знов, відкликала продукцію з експортних ринків, а уряд країни продовжував фінансувати та стимулювати розвиток компанії. Тому що вірив.
А от в Україні складається враження, що держава в вітчизняну фармацевтичну галузь не вірить (а донедавна здавалося, що ще й бореться з нею). Жодних податкових стимулів, захисту інвестицій в R&D, відсутність фінансування розвитку фундаментальної науки та досліджень тощо. На відміну від усього цивілізованого світу, який цим шляхом йде багато років.
В світі, приміром, активно застосовують інструменти прямого та непрямого фінансування державних інвестицій у фармацевтичні R&D проєкти. Серед найпоширеніших інструментів прямого фінансування – гранти (Австрія, Іспанія, Італія, Естонія).
Також популярністю користується боргове фінансування (Польща, Португалія), програми державних закупівель для R&D та інновацій (Естонія, Швеція), Програма досліджень інновацій малого бізнесу (SBIR) в США тощо.
Серед інструментів непрямого державного фінансування найпоширенішим є пільги на податок на прибуток підприємств або на доходи фізичних осіб чи ЄСВ. Ці стимули є недискримінаційними та мотивують бізнес вкладати кошти в R&D, звільняючи від оподаткування ризикові інвестиції в інновації.
Чому так? Бо питання здоров’я населення – це питання національної безпеки. І нелогічно ставити питання національної безпеки в пряму залежність від іноземних виробників. Власне, світова криза, пов’язана з пандемією, показала, що закриття кордонів, зриви у поставках ліків та субстанцій, обмеження експорту ліків країнами – це не гіпотетичний, а цілком реальний сценарій. Варто замислитись.
В умовах економічної кризи та дефіциту держбюджету, звичайно, в Україні наразі мова може йти лише про інструменти непрямого фінансування – податкові стимули. Але вони необхідні українській фармацевтиці. І українському споживачу, для якого це буде чітким сигналом від влади: з вітчизняними ліками все гаразд, ми віримо в потенціал і ми розвиватимемо своє.
В Україні 144 виробника ліків. Всі вони різні. Всі вони на різній відстані до умовного “золотого стандарту” доброчесності, If you know what I mean. При цьому, це не означає, що в Україні немає фармацевтичних компаній європейського рівня.
І всі ці 144 компанії конкурують зі світовими гігантами, за якими стоїть “потужний” постулат: “Іноземне – краще!”. Якщо брати ресурсні можливості – очевидно, що це схоже на боротьбу Давида з Голіафом.
І щоб тримати частку ринку значний відсоток комунікаційного бюджету іде на потреби маркетингу. А комунікувати репутацію категорії “українська фармацевтика”, працювати з її репутацією просто не встигають. Мовляв, як зараз ще 100 500 пачок не продамо – не буде про що комунікувати. Так і живемо.
Вихід залишається один. Це системні, виважені, відповідальні комунікації. Створення довірливих стосунків зі споживачем, з пацієнтськими організаціями. Укрупнення існуючих галузевих асоціацій.
Постійний діалог з державними органами на засадах прозорості та відкритості, європейського вектору розвитку.
https://biz.liga.net/ekonomika/all/opinion/pochemu-ukraintsy-ne-doveryayut-lokalnym-proizvoditelyam-lekarstv
