Маючи російське громадянство, він оперував харків’ян під час бомбардування міста та намагався донести правду своїм родичам з росії. Про те, як витягував по 20-ть уламків з мирних жителів, а друзі дитинства називали його фашистом, “Фармаку” розповів Фетісов Сергій – судинний хірург інституту імені Зайцева у місті Харків.
Перші дні війни для Харкова були страшними. Коли почалися обстріли міста всіх охопила паніка. Я вийшов у супермаркет, і в цей момент, за сто метрів, снарядом убило 5-х осіб. Люди заполонили вокзал, лишали свої автівки. 80% медиків виїхало, а кількість поранених лише збільшувалася. Ми, лікарі, ще ніколи не бачили такого жаху. Все було ніби у якомусь фільмі. Привозили людей, як решето, розірваними 20-ма уламками різної глибини. Без кінцівок. З розірваними внутрішніми органами. Ми не могли зупиняти такі сильні кровотечі. Люди помирали. Дівчинка 13 років… Чоловік 40 років… В день проводили по 10-15 операцій. Не лишалося варіантів, як просто жити у інституті. Але більшість людей нам все ж вдалося врятувати.
Пам’ятаю, як у перші дні війни саджав дружину з дитиною на потяг. Насправді, ми, хірурги, не раз бачили кров і смерть, тому рідко відчуваємо такі емоції. Але коли під обстрілами відпускаєш свою родину невідомо куди, навіть у хірурга з’являються сльози на очах. В цей день росіяни бомбили Харківську ОДА, через яку я проїжджав, повертаючись з вокзалу. Новина облетіла як українські, так і російські ЗМІ. У мене задзвонив телефон. Це була моя мати з росії. Я хотів розповісти, який жах у нас твориться, але вона мені не вірила, лише повторювала слова путінської пропаганди: “Це ви самі себе бомбите”. Брат також мені не вірив. Ми досі не спілкуємося. Лише батько виявився мудрою людиною.
Так, я громадянин росії, який багато років живе в Україні. З перших днів війни я прийняв рішення залишатися у Харкові і допомагати українцям всім, чим зможу. Я робив спроби донести до своїх родичів, однокласників, колег з росії правду, надсилати фото та відео нашого міста, але все було марно. Пропаганда виявилася сильнішою за все людське, що колись було у росіян. У гіршому випадку вони називали мене фашистом, у кращому – попереджали, що за мої слова у росії на мене чекає тюрма. Мабуть, дійсно, так і є. Якщо я повернуся до росії, то відразу потраплю до тюрми.
Але правда для мене важливіша, а Харків – найкраще місто на планеті. Коли я бачу, як комунальники прибирають територію від обстрілів і саджають квіти, з’являється віра, що у цього міста велике майбутнє. І якщо колись в нього ступить нога російського солдата, то я готовий йти воювати. Звичайно, на стороні України. Щоб росія не робила, Харків їй не здасться ніколи.
За час війни я зустрів багато чудових українців – людей з великої літери. Для проведення операцій нам необхідні були дорогі препарати, які складно дістати, а під час війни, здавалося, взагалі неможливо. Тоді на допомогу приходили волонтери, які знаходили і привозили все, що було необхідним. Вони забезпечували нас їжею, адже перші три місяці ми жили в інституті. Привозили пальне для карет швидкої допомоги, якого тоді у нас просто не було.
Я почав координувати роботу інституту з волонтерами і, у результаті, коли ситуація трішки стабілізувалася, сам почав волонтерити. Зараз ми з колегою збираємо аптечки, амуніцію, прибори дальнього бачення і відвозимо на передову. Останнього разу були під Бахмутом. У порівнянні розумієш, що сьогоденні обстріли Харкова, проти того, що відбувається там, це легка версія війни. Там зараз пекло. В землі, з пораненнями, в рваному одязі – хлопці боронять свою землю. А дух настільки міцний, що тільки подивившись у їхні очі – розумієш, що в України є один шлях – це перемога. Але яку велику ціну доводиться платити…
