З першого дня війни дитяча клінічна лікарня «Охматдит» була під прицілом ворога. На медичному закладі знаходили ворожі мітки, а біля одного з корпусів в склопакетах вилучили російські боєприпаси. У момент, коли над «Охмадитом» розірвалася ракета, частину дітей не могли перевести до бомбосховищ, адже вони перебували під апаратами штучного дихання та вентиляції легень. Про те, як пройшли перші місяці війни у найбільшій дитячій клініці України, «Фармак» розповів лікар-трансплантолог Олег Годік.
24 лютого почався один довгий день війни, який переривався на кілька годин сну десь у палаті. Перші 48 днів війни ми жили в «Охматдиті». Це був свідомий вибір, ніхто не примушував лікарів цього робити. У відділені, де працює моя дружина, медики спали просто у проходах між палатами. Вони не могли залишити дітей, які були підключені до апаратів штучного дихання та вентиляції легень. Всіх інших пацієнтів ми перенесли до бомбосховища. Перенесли у пряму сенсі слова, адже стан деяких дітей не дозволяв їм переміщуватися самостійно.
Потерпілі почали надходити з перших днів обстрілів. Одну за одною ми проводили складні операції. Надавали допомогу всім. Найменшому пацієнту було всього кілька місяців, а найстаршому – більше 80 років.
Пам’ятаю першу операція, яку я провів з початку війни. 25 лютого, одинадцята година дня. Це був хлопчик, який разом з батьками та сестрою намагався евакуюватися з окупованого міста у пригороді столиці. Їхнє авто обстріляли росіяни, вбивши всю родину, крім нього. Бійцям територіальної оборони вдалося доставити дитину у тяжкому стані в «Охматдит». Ми не знали, як його звати, тому він став «Невідомим номер 1». У хлопчика було уламкове поранення в шию і стан клінічної смерті.
Тоді я вперше зрозумів, що війна почалася, що у мене на операційному столі дитина, яку намагалися вбити. З’явилося сильне відчуття ненависті до ворога. Вирішив взяти в руки зброю і піти воювати. Але привозили все нових і нових поранених, прийшло усвідомлення того, що моє місце тут. Потім ми дізналися, що хлопчика звали Семен. Через кілька днів в реанімації він помер від набряку головного мозку.
У коридорах клініки діти часто грають у війну, перемагають ворога, який їх образив. А щоб можна було продовжувати за них реальну боротьбу вже у правовому полі, у «Охматдиті» функціонує спеціальний відділ, який документує історію кожного маленького пацієнта.
На цій війні діти пережили занадто багато болю. Вони сильніші, ніж дорослі. Їм нічого не потрібно пояснювати, вони все самі розуміють. На їхніх очах творилися жахливі речі, дехто став свідком смерті близьких людей. Від цього навіть погляд у них змінюється назавжди. Спершу вони закриті, нікому не довіряють, ні з ким не хочуть говорити. Але через деякий час оживають і навіть починають посміхатися.
Фото надані прес-службою НДСЛ «Охматдит»
