Спочатку був «інтернет машин», коли мережа повʼязувала лише потужні наукові й військові центри. Далі зʼявився «інтернет людей» — система, що дала людям по всій планеті змогу спілкуватися й обмінюватися ідеями. Після цього виник «інтернет речей», у якому онлайн опинилися безліч предметів і ґаджетів: від годинників і навігаторів до тостерів і холодильників. А наступним етапом, можливо, стане «інтернет тварин», який іще дужче поєднає їх із людьми. На думку багатьох дослідників, саме підключення до мережі тварин буде черговим витком еволюції цифрового світу.
Одним із флагманів інтернету тварин є українська компанія Petcube. Як часто буває з успішними бізнесами, усе почалося з неприємності. У 2012 році дніпрянин Алекс Нескін постав перед однією з найсерйозніших речей, які трапляються з людьми, — його песик сумував. На той час Алекс професійно займався розробкою сайтів і співпрацював із такими крупними замовниками, як Microsoft, Discovery channel, Kyivstar і X-Factor. А його собака сидів сам удома і страждав. Настільки, що псував речі й гавкав на весь будинок, аж одного разу сусіди навіть викликали поліцію.

Більше читайте у книзі “Буде тобі наука”.

У юнацтві Андрій Тимошенко мріяв бути військовим, тому вступив до київського Вищого танкового інженерного училища. Однак урешті зрозумів, що не хоче присвятити цьому все життя, й зайнявся підприємництвом. До того, як створити Live Animations, Андрій устиг 13 разів спробувати себе в інших бізнесах. До того ж абсолютно різних: орендував квартири, робив ремонт і здавав їх подобово, продавав очищувачі повітря, організовував прокат автомобілів і запускав завод із випуску верстатів для рекламно-сувенірної продукції (до того ж верстати розробив сам).
За словами Андрія, припиняв займатися певним бізнесом через те, що йому ставало нудно робити одне й те саме. Тож коли одного дня він побачив, як працює технологія доповненої реальності, то зрозумів, що хоче спробувати себе в цій сфері. Спочатку запропонував співпрацю британській компанії Zappar, однак йому в партнерстві відмовили. Тоді Тимошенко вирішив створювати бізнес із нуля.

Більше читайте у книзі “Буде тобі наука”.

Засновники Grammarly Олексій Шевченко й Макс Литвин познайомилися й потоваришували в Києві під час навчання в Міжнародному християнському університеті, у якому зі студентами працювали американці й викладання здійснювалося англійською мовою. Друзі звернули увагу, що багато студентів завантажують реферати з інтернету, а оскільки самі хлопці намагались навчатися чесно, така практика їх дещо збентежила. Тому на початку 2000-х вони вирішили розробити систему перевірки текстів на плагіат. Тоді це була справді проривна ідея, бо такий сервіс майже не мав конкурентів.
За кілька років Шевченко виїхав навчатися в Канаду, а Литвин — у США. Вони продовжували розробляти свій продукт дистанційно, перетворивши його на сервіс із назвою My Dropbox. Він ефективно перевіряв твори на плагіат, а тому досить швидко привернув багатьох університетів у всьому світі.

Більше читайте у книзі “Буде тобі наука”.

Ян Кум народився у єврейській сімʼї в Києві. Його батько працював будівельником, а мати вела хатнє господарство. Дитинство Кума минуло в містечку Фастів і було дуже бідним — у домі часто не працювала електрика й опалення.
Тож на початку 1990-х, коли Яну було 16, він із матірʼю переїхав до Каліфорнії. У США спершу також було непросто — за програмою соцпідтримки вони отримали маленьку квартиру, мати влаштувалася нянею, а підліток підробляв прибиральником у магазині.
Але іммігрантам пощастило щодо іншого — випадково вони оселилися в містечку Маунтін-Вʼю, розташованому в Кремнієвій долині. Саме там були офіси найбільших технологічних компаній і панувала атмосфера стартапів.

Більше читайте у книзі “Буде тобі наука”.

Максиміліан Левчин народився в 1974 році в Києві в неординарній єврейській сімʼї: його мати займалася фізикою і програмуванням, а батько писав поезію та прозу. Сина назвали завдяки літературним уподобанням батька — на честь поета Максиміліана Волошина. Майбутній стартапер рано полюбив технології й навіть разом із батьком належав до київського клубу поціновувачів фантастики «Зоряний шлях».
У 1991-му, коли молодшому Левчину було 16 років, його сімʼя переїхала до Сполучених Штатів. Після закінчення школи в Чикаго Макс вступив до престижного університету Урбана-Шампен і закінчив його з дипломом компʼютерних наук.
Іще під час навчання він узявся за технологічні стартапи. Пізніше Макс згадував, що в університеті створив чотири компанії, серед яких були сервіс для розробників і рекламний майданчик. Усі вони зазнали невдачі, але дали студенту розуміння, чим саме він хоче займатися — створювати нові продукти й розвивати їх. До того ж бажано успішно.

Більше читайте у книзі “Буде тобі наука”.

Я киянин, тож навчався у столичній школі. Потім вступив до фізичного факультету Київського національного університету, який закінчив у 1967 році. Надалі все моє свідоме життя було пов’язане з Інститутом біохімії, хоча деякий час працював у Франції й Туреччині. Після повернення в Україну створив лабораторію нанотехнологій. А зараз вийшов на пенсію, щоб не відволікатися, бо мені потрібен час для завершення кількох наукових проектів.
Зокрема, планую підготувати третє видання своєї книжки для науковців із флуоресцентних технологій. Перші два випустило відоме видавництво Springer, а зараз ще й Nature. Приємно, що книга ввійшла до переліку найбільш успішних книжок цього видавництва, найкращих наукових книжок світу.

Більше читайте у книзі “Буде тобі наука”.

У дитинстві я мріяв стати художником, бо колись побачив на вулиці живописця з мольбертом і був вражений появою картини на чистому аркуші. Аж одного разу в шостому класі вчителька біології принесла на урок мікроскоп і лусочку цибулі. Побачивши на власні очі мікросвіт, уже не зміг отямитися — й не можу досі. Мене вразило, що просто перед нами існує цілий мікровсесвіт. Ми його не бачимо й не відчуваємо, але він оточує нас, воює з конкурентами й коллаборує з симбіонтами. А також контролює наше життя та здоровʼя.
Фактично ми існуємо завдяки тому, що клітини за дуже простими правилами самоорганізовуються в структури нового рівня — організми, які, натомість, за тими самими правилами організовуються у групи, популяціїй екосистеми. Це так само, як окремі люди самоорганізовуються в робочі колективи — у такій аналогії місто буде організмом, а окремий громадянин — живою клітиною, структурним гвинтиком системи. Але ми, люди, можемо домовлятися й організовуватися. Однак чому одноклітинні організми також здатні на таку суперорганізацію? На жаль, сьогодні ми цього ще не знаємо.

Більше читайте у книзі “Буде тобі наука”.

У школі я був відмінником. Але потім зі мною відбулася досить типова історія, коли відмінник зі звичайної школи переходить до спеціалізованої з фізики та математики — й перестає отримувати високі оцінки. Зате пізніше в університеті я знову вчився на «відмінно».
Я ніколи навіть не міг уявити, що здатен покинути фізику. Тому аби не змінювати професію, меніна якийсь час довелося змінити країну. Я поїхав, коли в Україні не було можливостей займатися наукою, працював у ПАР, Швейцарії, США, Канаді й Італії, але врешті повернувся.

Більше читайте у книзі “Буде тобі наука”.

У мене завжди був синдром відмінниці: школу я закінчила із золотою медаллю, магістратуру — з відзнакою. Річ у тім, що навчання завжди видавалося мені ніби грою — це ж надзвичайно цікаво: пізнавати нове. Я дуже довго не могла визначитися, ким хочу стати: зацікавлення змінювалися від журналістики до політології. Утім, із восьмого-дев’ятого класу цікавилася науковими дослідженнями і брала участь у роботі Малої академії наук. Любов до літератури й гуманітарних наук нікуди не зникли, але професійно я все ж займаюся біологією.

Більше читайте у книзі “Буде тобі наука”.

У школі я не дуже любив історію. Коли обирав, ким бути, то хотів вступати на географічний факультет, але, на щастя, зустрів археологів, які сказали, що то ремесло, а тут усе ж таки наука і творчість. Потім через знайомих своїх батьків я потрапив у першу експедицію на Керченському півострові. Після неї остаточно прикипів до археології — і так усе життя копаю.
Із роками наша наука стала ретельнішою. Раніше експедиції часто бували рятувальними, коли треба було терміново знаходити і зберігати артефакти, щоб вони просто не зникли, тож на дрібниці закривали очі. До того ж зараз страшно про це казати, але в радянські часи археологія була потрібна ще й для зміни історичного ландшафту. Від нас вимагали зносити кургани, аби звільнити поля для сільського господарства. І тільки не-давно зрозуміли, що це варварство. Скажімо, нам вдалося хоча б частково повернути висоту кургану Огуз. Бажано, щоб він був 24 метри, але вмовили лише на 12. Та все ж тепер Огуз у степу вже не загубиться — він стоїть потужний і великий.

Більше читайте у книзі “Буде тобі наука”.